Футбол - народна гра, а не забавка для олігархів

Український футбол вже давно не є народ­ною грою, яка колись об'єднувала на трибу­нах стадіонів політиків, робітників, студентів та інтеліґентів. Сьогодні він обернувся на забавку в руках олігархів. Приватизувавши колись народні команди "Динамо Київ", "Шахтар", "Металіст", "Дніпро" та інші укра­їнські клуби, вони обернули їх на статусні речі особистого гардеробу. Ахмєтов, Коломойський, Суркіс, Ярославський, Жеваго, Тарута бавлячись у футбольні війни та купу­ючи щораз дорожчих іноземних футболістів, навперейми оздоблюють свої дітища коштов­ним камінням, яке, зрештою, виявляється убогою фальшивкою. Вони змагаються за право зватися найбільш марнотратним фут­больним олігархом країни і вкладають міль­йони доларів у безталанних бразильців та африканців, підкуповують суддів та домовля­ються між собою про результати поєдинків. Заявляючи про готовність боротися з коруп­цією у чемпіонаті, вони лише завуальовують своє бажання й надалі дурити всіх нас та одне одного.

Завдяки такій ситуації, український футбол здебільшого виглядає неконкурентоздат - ним на міжнародній арені, що кожного року засвідчують провальні виступи наших клубів у Єврокубках та національної збірної у від­бірних турнірах світової та європейської першостей. Українські вболівальники дедалі скептичніше ставляться до національного чемпіонату та Кубка України, оскільки харак­тер більшості поєдинків не відповідає духові спортивної боротьби, а їхні результати є заздалегідь прогнозованими. Українці втра­чають усякий контакт з керівництвом улю­блених команд. Вони втрачають можливість впливати на рішення футбольних олігархів щодо кадрової політики в клубах, за які вбо­лівають, та не мають належної інформації щодо фінансового стану справ у командах. Викупивши не тільки в Україні, а й в усьому світі знані футбольні бренди, українські олі­гархи досі не усвідомили, що успадкували й відповідальність перед уболівальниками за збереження та примноження клубної слави і звитяг, які десятиліттями формували багато поколінь гравців їхніх команд.

Мрії сотень тисяч хлопчаків з усіх куточків країни вдягти в майбутньому футболку улю­бленого клубу залишаються нездійсненними, оскільки місця в командах їхньої мрії вже давно займають низькопробні іноземці. Наче з заводського конвеєра, без упину завозячи їх до України, футбольні олігархи тим самим інвес­тують мільйони доларів у розвиток дитячо-юнацького футболу Бразилії, Нігерії, Румунії та інших країн світу. Україні натомість вони лиша­ють занедбану спортивну інфраструктуру та нові проблеми з нелегальними емігрантами, армію яких поповнюють низькопробні фут­болісти та численні члени їхніх родин. Влас­ників українських футбольних клубів цілком влаштовує така ситуація, адже на початку літа практично одноголосно вони відмови­лись від зменшення ліміту на легіонерів. Тих же іноземців, які в їхніх командах вже грають, окремі олігархи заходилися натуралізувати. В недалекому майбутньому гравцями націо­нальної збірної країни можуть стати не лише серб Марко Девіч, але й темношкірий афри­канець Папа Гуйє, його абстрактний побратим з племені Тутсі чи бразильський чаклун м'яча з пляжу Копа-Кабана. Це остаточно нівелює сутність змагань НАЦІОНАЛЬНИХ збірних та не залишить етнічним українцям місця для того, щоб проявити свої таланти та відстояти спортивну честь своєї країни.