«Найвеличніший з великих у світовому футболі»

Три дні тому виповнилося 85 років з дня народження Альфредо ді Стефано

Сам король футболу бразилець Пеле заявив два роки тому, що вважає найкращим футболістом в історії не себе й не Марадону, а аргентинця Альфредо ді Стефано. Президент ФІФА Йозеф Блаттер назвав його філософом футбольного газону і визнав, що в роки його юності ді Стефано був його найбільшим ідолом. А керівник європейського футболу Мішель Платіні, оголошуючи у лютому 2008 року аргентинця почесним президентом УЄФА, назвав його найвеличнішим з великих у світовому футболі і зазначив, що без зробленого ним видатного внеску не можна уявити історію спорту.

Услід за батьком

Народився Альфредо ді Стефано в Буенос-Айресі. Глава родини, який мав таке саме ім’я, на початку минулого століття грав у популярному клубі «Рівер Плейт», що певною мірою визначило життєвий вибір його нащадка. Уже 18- річним юний Альфредо був зарахований до команди своєї мрії. З нею 1947-го став чемпіоном країни. Тоді ж закликаний до збірної виборов з нею Кубок Південної Америки. Два роки по тому через страйк аргентинських футболістів ді Стефано опиняється в Колумбії, де, граючи разом з багатьма земляками в команді «Мільйонаріос», стає триразовим чемпіоном. Встигає одержати громадянство цієї країни і провести чотири матчі за її збірну.

1952 року «Мільйонаріос» запрошують до Іспанії на піввіковий ювілей мадридського «Реала». Гості не виявили належного пієтету до ювілярів і завдали їм болючої поразки — 4:2. Власник «Реала», знаменитий Сантьяго Бернабеу, поклав око на ді Стефано, який за колір волосся і стрімкість дістав прізвисько Білява Стріла, і доручив придбати його за будь-яку ціну. На той час полювали за аргентинцем і вічні суперники мадридців з «Барселони». Зрештою конфлікт завершився на користь «Галактикос».

Під прапорами трьох держав

Історію Ла Ліги — футбольного турніру іспанських клубів найвищого рівня — багато хто поділяє на періоди до і після появи в ній Альфредо ді Стефано. На той час «Реал» ніяк не міг повернути собі чемпіонський титул, востаннє здобутий 1933 року. З появою у її складі аргентинця команда різко пішла вгору. Вона вже домінує не лише в Іспанії, а й у Європі. За 11 сезонів, які ді Стефано відіграв у команді, вона вісім разів фінішувала першою в лізі.

1955 року за ініціативою французького журналіста і редактора газети «Екіп» Габріеля Ано був заснований континентальний турнір — Кубок європейських чемпіонів. Мадридський клуб, у нападі якого поряд з ді Стефано з’явився видатний угорський футболіст Ференц

Пушкаш, п’ять разів поспіль завойовував приз, який після цього став власністю «Реала». У кожному з фіналів Білява Стріла неодмінно забиває свій гол, а в останньому з них 1960 року робить хеттрик, підбиваючи підсумок неабиякої результативності в єврокубкових змаганнях — 49 забитих м’ячів. Згадуючи в своїй автобіографії «Прощай, старий» мадридський клуб того часу, ді Стефано написав: «Велич «Реала» полягала в тому, що у гравців уселявся дух переможців, а у 80 — 90 відсотках перемагає саме та команда, в якої присутній цей дух... «Реал» являв собою таку згуртовану команду, що й тепер, через стільки років, мені ні з ким порівняти. Один за всіх, і всі за одного».

Виступаючи за «Реал», ді Стефано забив загалом у різних турнірах 307 голів. Показник, який залишався неперевершеним 45 років. Отримавши 1956 року іспанське громадянство, він одержав можливість виступити і за збірну країни. Таким чином аргентинець зумів пограти під прапорами трьох держав — теж рідкісне досягнення. Двічі — 1957 і 1959 років — він ставав володарем «Золотого м’яча» кращого футболіста Європи.

На тренерській лаві

Повісивши у сорок бутси на цвях, ді Стефано залишився у футболі, однак перемістився із зеленого газону на тренерську лаву. Щоправда, зібрати такого ужинку, як у кар’єрі гравця, не зумів. Хоча три команди під його орудою — «Бока Хуніорс», «Рівер Плейт» і «Валенсія» — стали чемпіонами, а остання ще й виборола Кубок володарів кубків європейських країн. Стояв біля керма й мадридського суперклубу, але, здавалося, кликали його туди лише в критичні дні, коли швидко не могли найняти бажаного наставника.

Тоді навертається на думку сумне: «Бути головним тренером дуже важко. Не знаю, чи є місія важча. Ти — з одного боку, а з другого — керівники, їхні помічники, журналісти, гравці, лікарі, зрештою, члени клубу і прихильники. Ти завжди винний. І той, хто каже, що йому подобається професія тренера, обманює себе й інших. Він став тренером, бо вже не може бути футболістом, завадили вік, травми».

Проте активності ді Стефано не втрачає. Залишаючись тривалий час почесним президентом «Реала», продовжує служити футболові — справі свого життя. «Я часто запитую себе, що таке футбол, і щоразу знаходжу різні відповіді. Наприклад, футбол — це дійство. У доброму виконанні — це мистецтво. Глядачі бачать комбінації й дістають задоволення. Гравці ті комбінації творять, і їм це теж робить приємність. Але лише в тому разі, якщо дійство, рух творчі, якщо вони таять у собі несподівану й гостру розв’язку».